Замовити випуск 15 можна за адресою siu.kharkiv@gmail.com

ЗМІСТ

Українська історична урбаністика в часі та просторі (В. Кравченко)………………………9

Теоретичні аспекти історичної урбаністики

Раса Чепайтене. Місто як ідеологічний текст: теоретичні й інтерпретаційні аспекти………………………11

Борис Степанов. «Ковчег минувшини»: місто як об’єкт історичної екскурсії………………………31

Уявлювання міста

Тарас Кознарський. Гоголів роман з Києвом………………………49

Татьяна Гофманн. Плавуче місто та вибух у червоному даун тауні: «експлорації» Львова Ю. Андруховичем та Харкова С. Жаданом. Література як форма урбаністичних досліджень? ………………………79

Тетяна Дзядевич, Людмила Підкуймуха. Берлін і берлінці у сучасній польській та українській белетристиці………………………96

Політика пам’яті у міському просторі

Карл Кволлс. Історія, міське планування та творення повоєнного Севаcтополя………………………111

Аляксєй Ластовський. Місто як монумент Перемоги: Київ і Мінськ………………………125

Олександр Полянічев. Омана назвою: наївна етимологія як підставовий міф малого міста………………………145

Серґєй Рум’янцев. Баку в ХХ – ХХІ ст.: націоналізація публічного простору столиці………………………155

Світлана Фрунчак. Творення «давнього українського міста»: збереження спадщини та конструювання міської ідентичності у повоєнних Чернівцях………………………175

Сучасний міський простір

Дмитро Заєць. Міська міфотворчість сучасних харківських художників (на прикладі практик публічного мистецтва)………………………205

Олексій Мусієздов. Ідентифікація Харкова: досвід конструювання образу міста………………………217

Ірина Черних, Галина Стоянова. Віртуальний дискурс Одеси………………………235

Соціальні ідентичності в містах

Оксана Міхеєва. Випробування владою: посадова злочинність радянської номенклатури великих міст в Україні часів непу (за матеріалами херсонської справи) ………………………243

Юлія Сорока. «Безіменна зоря»: провінція як соціокультурна категорія та спосіб сприйняття міста………………………264

Ad fontes!

Петер Бальцер. Спогади про бурхливі часи, 1917-1921………………………281

Рецензії

Любов Жванко. Piskorsky Jan M. Wygnańcy. Przesiedlenia i uchodźcy w dwudziestowiecznej Europie. Warszawa: Państwowy Instytut Wydawniczy, 2010. 229 s. ………………………321

Надія Коритнікова. Соціологія міста: навчальний посібник / [Л. В. Малес, В. В. Середа, М. О. Соболевська, Ю. Г. Сорока та ін.]; за заг. ред. О. К. Міхеєвої. Донецьк: Ноулідж, 2010. 463 с. ………………………331

Олексій Мусієздов. Трубина Н. Город в теории. М.: НЛО, 2011. 520 с. ………………………335

Ярослав Пасько. Чепайтене Р. Наследие в глобальном мире. Вильнюс: Европейский гуманитарный университет, Институт истории Литвы, 2010. 296 с. ………………………339

Відомості про авторів………………………342

List of contributors………………………344

Відомості про авторів

Татьяна Гофманн – аспірант PhD-програми факультету слов’янознавства Університету Цюріху (Швейцарія).

Тетяна Дзядевич – кандидат філологічних наук, PhD, старший викладач кафедри філології Національного університету «Києво-Могилянська академія» (Київ, Україна).

Любов Жванко – кандидат історичних наук, доцент кафедри історії і культурології Харківської національної академії міського господарства України (Україна).

Дмитро Заєць – аспірант кафедри соціології соціологічного факультету Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна; науковий співробітник відділу зв’язків з громадськістю, маркетингу та реклами Української інженерно-педагогічної академії (Харків).

Тарас Кознарський – PhD, доцент факультету слов’янських мов та літератур університету Торонто (Канада).

Карл Кволлс – PhD, доцент факультету історії Дікінсон коледжу (Карлайль, США).

Петер Колльмер – Dr. Phil., науковий співробітник кафедри східноєвропейської історії Університету Цюріху (Швейцарія).

Надія Коритнікова – кандидат соціологічних наук, доцент кафедри методів соціологічних досліджень соціологічного факультету Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна (Україна).

Аляксєй Ластовський – кандидат соціологічних наук, співробітник Інституту політичних досліджень «Політична сфера» (Білорусь – Литва).

Оксана Міхеєва – кандидат історичних наук, докторант Донецького національного університету, доцент кафедри соціології управління факультету права і соціального управління Донецького державного університету управління (Україна).

Олексій Мусієздов – кандидат соціологічних наук, доцент, докторант кафедри соціології соціологічного факультету Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна (Україна).

Ярослав Пасько – доктор філософських наук, професор кафедри соціології управління факультету права і соціального управління Донецького державного університету управління (Україна).

Людмила Підкуймуха – студентка магістерської програми факультету філології Національного університету «Києво-Могилянська академія» (Київ, Україна).

Олександр Полянічев – аспірант факультету історії Європейського університету в Санкт-Петербурзі (Російська Федерація).
Серґей Рум’янцев – кандидат соціологічних наук, науковий співробітник Інституту філософії, соціології та права АН Азербайджану (Баку); науковий співробітник Інституту європейської етнології Гумбольдтівського університету (Берлін, Німеччина).

Юлія Сорока – кандидат соціологічних наук, доцент кафедри соціології Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна (Україна).

Борис Степанов – кандидат культурології, доцент кафедри наук про культуру, провідний науковий співробітник Інституту гуманітарних історико-теоретичних досліджень ім. А. В. Полєтаєва Вищої школи економіки (Москва, Російська Федерація).

Галина Стоянова – кандидат історичних наук, доцент кафедри археології та етнології історичного факультету Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова (Україна).

Світлана Фрунчак – аспірант PhD-програми і викладач факультету історії Університету Торонто (Канада).

Раса Чепайтене – PhD, старший науковий співробітник Інституту історії Литви, доцент Вільнюського університету.

Ірина Черних – кандидат історичних наук, доцент кафедри нової та новітньої історії історичного факультету Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова (Україна).

Замовити випуск 15 можна за адресою siu.kharkiv@gmail.com

Хочемо поінформувати Вас про відкриття інтернет-мережі гуманітаріїв України і світу, яку ми назвали www.historians.in.ua Будемо вдячні за відвідання нашого сайту та запрошуємо до співпраці!

Зараз на сайті розміщено низка матеріалів з історії, філософії, мово- і літературознавства: авторські колонки; інтерв’ю з Оксаною Остапчук про російську україністику та з Леонідом Зашкільняком – про українсько-польський діалог; розвідка Віталія Нахмановича про образ єврея в українських народних піснях та звіт Олександри Бінерт про міжнародну конференцію про Бабин Яр, що відбулася у жовтні в Києві; дискусійна стаття Ольги Брюховецької про певні тенденції розвитку Києво-Могилянської академії; критичні анотації нових книжок та оголошення про конференції і конкурси. Особливу увагу звертаємо на наш «Архів», де вже розміщено повнотекстові електронні версії часописів «Україна Модерна» (2007-2010) та «Україна в минулому» (1992-1996), а також унікальні статті Віктора Петрова про неокласиків та Вячеслава Заїкина – про українську історіографію.

Наш сайт регулярно поповнюватиметься щонайменше двічі на тиждень. Наступного його оновлення, з огляду на різдвяні свята, чекайте 9 січня.

Оскільки наш проект некомерційний, нам дуже залежить на донесенні інформації про нього до потенційно зацікавлених осіб. Тому ми будемо дуже Вам вдячні за поширення інформації про сайт, покликів на його матеріали серед Ваших колег, друзів, учнів. Запрошуємо до співпраці, партнерства та авторства! А також просимо чекати на публічні події, дискусії та літні школи. Окрім того, уже найближчим часом буде створена група нашого сайту на Фейсбуці, яка дозволить оперативно отримувати інформацію про усі наші новини і поповнення.

Цей лист ми розсилаємо на ті адреси, що нам вдалося зібрати за попередні роки регіональних та міжнародних презентацій. Просимо вибачення, якщо Ви отримаєте цього листа двічі чи навіть тричі – ми вдосконалюватимемо нашу базу даних. І будемо вдячні за повідомлення про такі повтори, аби уникати їх в майбутньому. Просимо також дати знати, якщо хтось заперечує проти внесення його електронної адреси до нашої бази.

Імейл, із якого Ви отримаєте цього листа, це контактна адреса редакції, за якою Ви можете звернутися до нас із будь-якими запитаннями і пропозиціями.

З Новим роком! І до зустріч в мережі!

Андрій Портнов, Володимир Маслійчук

Завершився моніторинг шкільних підручників з історії на предмет їхньої відповідності принципам толерантності та міжкультурного діалогу в Україні. Дослідження проводила група експертів за підтримки освітньої програми Міжнародного фонду “Відродження”. Результати засвідчили – історія не є пріоритетним предметом для українських школярів. Експерти програми переконані, що велику роль у цьому відіграють підручники, написані сухою академічною мовою, яка не відповідає віковим особливостям учнів. Крім того, там надмірно деталізовано події, велика кількість цифр, фактів і дат, що відволікає від загального розуміння історичних процесів і не сприяє засвоєнню матеріалу та зацікавленості історією.

Освітяни кажуть, у сучасному написанні підручників в Україні твердо вкорінилися традиційні підходи, сформовані ще за часів радянської школи. Намагання деяких вчителів історії урізноманітнити викладення історичного матеріалу за допомогою відео, аудіо або якихось комп’ютерних програм, не достатньо, аби компенсувати цим відсутність підручника нового покоління. Його освітяни бачать як інноваційну книжку, яка залучала б школярів до активного, а не пасивного вивчення історії, спонукаючи їх самих до пошукової роботи та власних досліджень. Як розповів Deutsche Welle професор, історик, директор освітньої програми Міжнародного фонду “Відродження” Георгій Касьянов, приклади таких посібників і інтерактивних методик, які зацікавлюють школярів, є, приміром, у Нідерландах, Німеччині, Великобританії.

Бракує історичної толерантності

Ще одна проблема, на яку звертають увагу дослідники, – це те, як в українських підручниках з історії подається інформація про інші етноси і культури, передусім поляків, росіян, євреїв, кримських татар, молдаван, угорців, румунів, німців. Як зауважує Георгій Касьянов, в шкільних підручниках бракує базової інформації про культуру інших етносів та інформації про взаємодію і взаємовпливи української культури та культури інших народів. На думку історика, не вистачає також роз’яснень щодо дій та мотивів представників інших етносів у випадках, коли їх представлено як агресорів, визискувачів, гнобителів. Історик проти того, що історію в Україні подають як довічну боротьбу “націй”.

Джерело : Німецька хвиля

Автор : Ольга Веснянка

Портал “Громадський простір” (http://www.civicua.org)

Східний інститут українознавства ім. Ковальських (Харків, Україна) запрошує до участі у видавничому проекті

“Нео-анти-колоніалізм vs нео-імперіалізм:

релевантність постколоніального дискурсу у пострадянському просторі”,

присвяченому дискусіям навколо питань про антиколоніальний, постколоніальний, колоніальний і імперський дискурси Східної і Центральної Європи та Євразії. Результатом проекту стане публікація спеціального випуску інтердисциплінарного наукового збірника “Схід/Захід” наприкінці 2012 р.

Редколегія пропонує звернути увагу дописувачів на таку проблематику:

•  “сполучені посудини”: стосунки між (колишніми) метрополіями та (колишніми) колоніями;
•  компенсаторна політика: “привілеї” позиції скривдженого та тенденція до компенсації;
•  проблема відповідальності в постколоніальному суспільстві: питання еліти, провінційності, ксенофобії тощо;
• актуалізація “оборонного націоналізму” як відповідь на загострення колоніального тиску ззовні та нову хвилю колонізації;
•  виклики розбудови культурної політики (мовне питання, видавнича справа, освіта, переписування підручників, громадське ТБ, медіа);
•  питання розриву поколінь: покоління, народжені в СРСР vs народженні в пострадянських державах (Україні, Російській Федерації, Білорусі і т.д.);
•  постколоніальна інтерпретація окремих історичних подій, художніх текстів, фільмів, музейних експозицій.

Під час відбору матеріалів пріоритет надаватиметься розвідкам, що торкаються регіонів Центральної та Східної Європи та Євразії.

До друку приймаються наукові статті, есеї, рецензії обсягом не більше ніж 40 000 знаків українською, російською, польською, англійською та німецькою мовами разом із анотаціями. Просимо матеріали надсилати за адресами:

Заступник головного редактора: Гелінада Грінченко: gelinada.grinchenko@gmail.com

Запрошений редактор: Тетяна Дзядевич: dziadevych@ukr.net

“Схід/Захід”, Східний інститут українознавства ім. Ковальських,
Харківський національний університет імені. В. Н. Каразіна,
пл. Свободи, 6, к. 486, Харків, 61077, Україна.

Тел.: +38 057 705 26 30

Веб-сторінка: http://keui.wordpress.com/

Просимо надсилати заявки на участь у проекті й короткий опис матеріалу до 10 січня 2012.

Остаточний термін подачі матеріалів – 1 липня 2012.

Call for paper_ukr.pdf

Call for paper_eng.pdf

З повагою,

Володимир Кравченко, головний редактор журналу “Схід/Захід”

Проект має на меті підвищення фахового рівня авторів навчально-методичної літератури з історії, редакторів історичних редакторів видавництв та інших суб’єктів національної системи підручникотворення з проблематики дотримання принципів толерантності в шкільних підручниках з історії; удосконалення національної системи історичної освіти; гармонізація міжнаціональних відносин в українському суспільстві.

Під час реалізації проекту передбачається розробити, видрукувати та поширити методичний посібник про дотримання принципів толерантності при створення підручників з історії. Підручник має стати корисним для редакторів історичних редакцій видавництв, авторів підручників та навчальних посібників з історії; спеціалістів, що вперше беруться за написання підручників з історії, членів науково-методичної комісії з історії МОНМС України та ін.

Реалізація проекту сприятиме

удосконаленню процесу підручникотворення та якості навчально-методичної літератури з історії,

підвищенню фахового рівня авторів підручників та посібників з історії, редакторів історичних редакцій провідних вітчизняних видавництв;

подальшому впровадженню загальноєвропейських підходів в національну модель шкільної історичної освіти, зокрема в частині дотримання принципів толерантності;

виробленню та доведенню до відома суб’єктів створення навчально-методичної літератури з історії конкретних рекомендацій і пропозицій щодо удосконалення такої літератури відповідно до загальноєвропейських тенденцій та вимог Конституції України, Законів України «Про освіту», «Про загальну середню освіту», «Про дошкільну освіту», «Про позашкільну освіту», «Про професійно-технічну освіту», «Про вищу освіту», Стратегії розвитку освіти України на 2012-2021 роки та міжнародних зобов’язань України в галузі освіти;

розширенню можливостей громадянського суспільства відповідально та результативно впливати на освітню політику.

Джерело : Прес-служба ЦОМ

Портал “Громадський простір” (http://www.civicua.org)

Книгарня «Є» запрошує на презентацію книги «Історія Візантії. Вступ до візантиністики», що відбудеться 7 грудня.

Початок o 18:00

Книжка висвітлює історію виникнення, розвитку, розквіту і падіння Візантійської імперії, формування візантійської співдружності націй, історію візантійської церкви, культури та мистецтва, економіку, щоденне життя і менталітет візантійців. Окрему увагу приділено зв’язкам Русі та Візантії.

Презентують:

Сергій Сорочан та Андрій Домановський

Сергій Сорочан – завідувач кафедри історії стародавнього світу та середніх віків ХНУ імені В. Н. Каразіна, доктор історичних наук, професор. Член редакційних колегій «Вісника Харківського університету» (Серія «Історія»), «Методологічного вісника історичного факультету Харківського університету», журналу «Археологія» (Київ), щорічника «Древности» (Харків), «Херсонесского сборника» (Севастополь), «Бахчисарайского историко-археологического сборника» (Сімферополь).

Андрій Домановський – доцент кафедри історії стародавнього світу і середніх віків та кафедри українознавства ХНУ імені В.Н. Каразіна, відповідальний секретар часопису «Схід-Захід: Історико-культурологічний збірник», керівник археологічної експедиції «Цитадель» ХНУ ім. В.Н. Каразіна.

URL

“Пограниччя – зона великих єресей?”

в рамках міжнародного проекту “Уроки Мілоша для України”

2 грудня 2011 року о 15.30 в Харківському національному університеті імені В.Н. Каразіна (Харків, пл. Свободи 4, ауд. «Велика хімічна»)   відбудеться панельна дискусія  “Пограниччя – зона великих єресей ”.

Основні дискутанти – Кшиштоф Чижевський (Польща), Микола Рябчук (Україна), Віктор Єрофеєв (Росія). Модератор Дискусії – історик Ярослав Грицак (Україна).

Анонсована панельна дискусія є заключною у серії міжнародних дискусій в проекті “Уроки Мілоша для України”. Попередні дві  відбулися у Львові, 17 вересня ц.р в часі Форуму видавців,  і  11 жовтня  – у Дніпропетовську.

У такий спосіб  Україна долучилася до масштабних відзначень сторіччя зі дня народження великого мислителя і поета, які тривають зараз у Польщі. Нагадаємо, що 2011 рік оголошено Роком Мілоша (http://www.milosz365.pl/)

Проект  здійснює ГО “Форум видавців” (http://www.bookforum.com.ua/)  за підтримки Міністерства культури і національної спадщини (MKiDN) Республіки Польща (http://www.mkidn.gov.pl/), Польського Інституту в Києві (http://www.polinst.kiev.ua/) та Інституту Книжки (http://www.instytutksiazki.pl/).

До участі  у Дискусії запрошуються студенти, науковці, письменники, історики,  а також всі зацікавлені особи.

До уваги журналістів: перед Дискусією (час буде уточнено) в Харківському національному університеті імені В. Н. Каразіна відбудеться прес-конференція за участю модератора та дискутантів.

Дискутанти:  

Кшиштоф Чижевський (Польща)  – аніматор культури, поет і есеїст, редактор. Магістр філології Університету ім. Адама Міцкевича у Познані, працював як театральний актор та інструктор, декламатор поезії, згодом у час воєнного стану в Польщі видавав нелегальний часопис “Час Культури” з яким співпрацював до кінця 80-х років.

З кінця 80-х викладає історію культури і естетики у Вищій школі пластичних мистецтв у Познані, Варшавському університеті та інших вищих школах. Заснував власний театр “Арка”, де реалізував численні проекти. У 1990 році став одним з ініціаторів створення Фундації Пограниччя, де створив і реалізував програми  - Центр документації культур пограниччя, Школу пограниччя, Кафе Європа, Відкриті регіони Центрально-Східної Європи, Гра скляних намистинок, Академія Нова Агора, Міжнародний Діалог Кавказу і Середньої Азії. Володар численних міжнародних нагород і відзнак.

Більше: http://www.humanities.org.ua/projects.php?pid=188

Микола Рябчук (Україна) - український журналіст, публіцист, поет, прозаїк, перекладач, колумніст.

Працював редактором, завідувачем відділу та заступником головного редактора журналу «Всесвіт», оглядачем відділу культури газети «День», відповідальним редактором часопису «Критика», науковим співробітником Інституту культурної політики та Центру європейських гуманітарних досліджень Національного університету «Києво-Могилянська Академія». У 1994—1996 та 1999 роках перебував на викладацькій та дослідницькій роботах у США. З 1997 року член Асоціації українських письменників. Починаючи з 2006 року, по понеділках пише колонку у «Газеті по-українськи». З 27 серпня 2010 року член Київської незалежної медіа-профспілки.Опублікував кілька книжок та десятки статей в українських і зарубіжних журналах та наукових збірниках. Поряд з літературними та культурологічними темами активно досліджує проблеми становлення національної ідентичності, формування громадянського суспільства та державонацієтворення.

Перекладає з англійської та польської мов.

Більше http://uk.wikipedia.org/wiki/Рябчук_Микола_Юрійович

Координатори проекту:

Відповідальна за медіапромоцію  – Світлана Одинець, +38(098) 79 06 877 svitlana.odynets@gmail.com

Ігор Марков, igor.markow@gmail.com, +380-50-519-20-17

Андрій Павлишин, pavlysyn@ukr.net, +380-93-47-20-339

Наші партнери: Українсько-польський академічний центр науки та культури Харківського національного університета імені В.Н. Каразіна; директор Центру Тетяна Біткова, upc_karazin@ukr.net; +38-0509649281

Офіційний медіа-партнер: Дзеркало тижня

 Медіа-партнери:  zaxid.net, газета «День», Політ.UA

Невипадково більшість праць Наталі Яковенко присвячена питанням та проблемам ранньомодерної історії України — часу глобальних історичних змін, закладання підґрунтя сучасності. Як стверджує сама професорка, з плином часу змінюється не історія, а погляд науковців та методи, якими цю історію досліджують, шляхи, якими поширюють нове здобуте знань. Якщо говорити про українську історію, то лишається багато таких її сторінок та постатей, які в силу часу вимагають перегляду та модернізування знання про них, а подекуди й повторного відкриття.

Потреба модернізації також загалом стосується стану гуманітаристики, який впливає на стан культури та політики в будь-якій державі. Як на мене, ця теза є дуже актуальною нині, коли українським політикам активно закидають жонглювання історією, а українським інтелектуалам — інертність та мовчання.

«РІЗНИМИ Є ПОГЛЯДИ НА КОНСТИТУЦІЮ 1710 РОКУ І САМУ ПОСТАТЬ ПИЛИПА ОРЛИКА»

— Наталю Миколаївно, у жовтні цього року було презентовано збірку наукових матеріалів із минулорічної конференції, присвяченої 300-річчю Конституції гетьмана Пилипа Орлика. Які, з відстані року, що пройшов із цієї події, ви б підбили підсумки цієї непересічної для України та Східної Європи конференції? Що нового вона вносить у вивчення постаті гетьмана Орлика? Які нові смисли й поняття вводить?

— Згадану конференцію ми проводили у рамках ширшої акції, яка вже декілька разів відбувалася й яку ми загалом називаємо Ad fontes. На конференції, присвяченій Пилипові Орлику, йшлося не так про його політичні погляди та військово-політичну діяльність (хоча, звичайно, цього теж не можна було обійти з огляду ювілейного статусу конференції), як про, передусім, той культурно-освітній широкий контекст, в якому він сформувався як політичний діяч, мислитель, автор Конституції 1710 р. Відповідно, в щойно виданій збірці власне цей розділ є найбільшим. Також там містяться матеріали, в яких детально проаналізовано, що гетьман Орлик виніс із Києво-Могилянскої академії; те, що він міг тут бачити; те, чого він міг тут навчитись.

Як відомо, освіта Пилипа Орлика почалася з Віленської єзуїтської академії, де минули перші роки його навчання. Збірка містить доповідь, де детально показано, що собою являла Віленська єзуїтська академія. Дуже цікаву статтю написали й виголосили доповідь Максим Яременко та Оксана Прокоп’юк про той зовсім невивчений період життя Орлика, коли він ще не був козаком і не належав до кола козацької старшини. Після того як він закінчив Києво-Могилянську академію, за сприяння свого вчителя Стефана Яворського, майбутній гетьман декілька років працював писарем Київської консисторії. В цей період він їздив до Вільна, здійснював дипломатичні місії церковного характеру. Це дуже цікавий матеріал, абсолютно новий відносно того, що ми знаємо сьогодні про Орлика.

Безперечно, надзвичайно цікавим є матеріал видатної італійської славістки Джованни Броджі Беркофф. У своїй статті вона висвітлює тему непрямого опору, який наприкінці XVII — на початку XVIII століття могла собі дозволити Українська церква. Йдеться не тільки про опір як про декларацію своєї інакшості в культурі. Цей непрямий опір дуже добре простежується на тих панегіриках і на тих матеріалах, які видавалися й які опрацьовувалися в Києві. Мені здається, що цей розділ дуже вдався… Він дуже поглибив наше уявлення про Академію і про те, що цей навчальний заклад міг означати у формуванні й становленні Орлика.

Збірка містить окремий розділ, присвячений Конституції 1710 р. Дуже цікавою мені видається провокативна спроба орієнтолога Олександра Галенка подивитися на цю Конституцію не як на продукт західної культури, а як на продукт східної культури, східних практик, східних політичних та культурних традицій цих степових держав. Це все дуже спірно, звичайно, але сам ракурс погляду дуже свіжий, дуже несподіваний. І мені здається, що він далеко не позбавлений сенсу, тому що коріння української козацької політичної культури в Гетьманаті, на мою думку, дуже сильно замішані на практиках східної політичної культури, на східних розуміннях добра і зла в політиці. Сергій Багро знайшов абсолютно невідому українському читачеві розвідку італійського історика прав — Джованні Маніскалко Базіле, в якій він аналізує Конституцію 1710 р. як продукт засвоєння чи трансляції, репліки протестантських уявлень XVI століття, протестантської боротьби за справедливу владу, уявлень про політичну справедливість, про тиранію, про спільний договір тощо.

НАТАЛЯ ЯКОВЕНКО

Із цього видно, наскільки різними є погляди на Конституцію 1710 року і саму постать Пилипа Орлика. Проте найголовніше, що є у цій збірці, — це свіжий погляд, дуже виразна новація щодо згаданої історичної постаті та явища.

— Судячи з попередніх конференцій, складається враження, що Могилянка поглиблює знання української історії про ранньомодерний час і про польсько-литовсько-українські відносини, українсько-османські або українсько-російські. Але, окрім Гетьманщини, є багато різних інших періодів. На ваш погляд, на які ще історичні постаті та періоди треба звернути особливу увагу й переглянути погляди істориків щодо них?

— Реєстр можна скласти довгий, адже наші бажання не завжди збігаються з нашими можливостями. Перш за все, в Києво-Могилянській академії, так само, на жаль, як по всій Україні, не існує такої науки, яка називається візантологією. Є тільки окремі її паростки, дві людини є в Харкові, як-от Сорочан і Домановський; ще є в Одесі кілька людей, але цього ж недостатньо, щоб провести конференцію. Мені це здається величезним упущенням, тому що в Україні не розвивається, не культивується аналіз тих зв’язків і того великого культурного контексту, в який була втягнута Русь із перспективи візантійської політології. Київська Русь сформувалася під знаком візантійської культури, цивілізації, духовності, церкви тощо. Цим питанням присвячено багатющу літературу. Не впевнена, чи ця література вклалася б тільки в бібліографічний перелік, що вмістився в кілька товстенних томів, — це міжнародна проблема. Але, на жаль, вона саме міжнародна, а не українська.

По-друге, в Україні обставини склалися так, що не розвивалася медієвістика. Медієвістика — це синтетична дисципліна, так само, як і візантологія. Це така дисципліна, де не кладеться на окремих поличках історія, на окремих — філологія, на окремих — філософія. Передусім, ця дисципліна базується на знанні відповідних мов. За радянських часів медієвістика була непоганою, але вона розвивалася в Москві й Петербурзі, в «Институте всеобщей истории». Але в республіках ця дисципліна фактично не існувала, тому що за республіками було залишено дослідження рівня «краєзнавчої» історії, тобто тільки вузько своєї історії. Починати розвивати медієвістику в сучасній Україні можна, але це дуже складна річ, яка потребує багато часу, великих коштів. До того ж наша навчальна система така громіздка й неповоротка, що я навіть не знаю, з якого боку тут можна підійти. Якщо йдеться про медієвістику, то тут, звичайно, потрібно абсолютне володіння латиною. Де, яким коштом і як цього можна навчитися? Абсолютне володіння латиною — це тільки грубе знаряддя, не більше, яке дає можливість працювати в дисципліні. Якщо йдеться про трансляцію медієвістики далі, трохи на захід, треба знати старофранцузьку, староанглійську, треба читати італійською тощо. Я вже не кажу про те, що немає професорів належної кваліфікації, які могли б викладати курси з медієвістики, провадити відповідні семінари. Для того щоб відродити згадану галузь історії на українських теренах, потрібна програма років на 10 — 15 наперед.

А тимчасом медієвістика, в зв’язку з т.зв. високим Середньовіччям XII—XIII ст., пізнім Середньовіччям XIV—XV ст., — це проблеми, дуже тісно пов’язані з Україною, особливо коли йдеться не тільки про сусідів — Угорщину, Польщу, — а взагалі про трансляцію знання: що таке Київська Русь, хто куди їздив, як оцінювали, хто з ким листувався. Події ж не зводяться до одного рядка в підручнику, що абат привіз корону Данилові Галицькому. Для розуміння й дослідження тогочасних історичних реалій потрібно дуже детально подивитися ситуацію, яка відбувалася в папській курії (а документи папської курії прекрасно збережені), всі листування, всі консультації, які були — з цього може вирости дуже цікаве дослідження про те, як князь Данило Романович отримав корону. Але, повторюю, для цього треба як мінімум абсолютно вільно володіти латиною, дуже добре знати політичну, культурну, релігійну ситуацію в Європі. Отже, медієвістика — це те, що треба було б робити, але ми не можемо цього робити, бо ми не маємо для цього бази. От дві відповіді на поставлені питання, й далі можна продовжувати…

— Печально, що далі можна продовжувати…

— Так, печально… Існує простіша проблема, яка не потребує надзусиль і видається мені можливою для розв’язання. Це проблема XVIIІ століття для всього, що не входило до Гетьманату, а це 3/4 території України. Географічно Гетьманат XVIII ст. був невеликим, і про нього ми знаємо достатньо. А величезна територія, тобто Волинь, Київщина, Галичина, що спершу були у складі Речі Посполитої, потім Австрії, — це донині справжня terra inсognita! Там теж жили люди, й вони ж не тільки «боролися проти нещадного феодального гніту». Ця проблема зовсім не вивчена, це найбільша біла пляма в історії України й на терені української історії. Чому? Тому, що з перспектив національної історії це була якби не наша історія, це все було польське, австрійське — не наше. З перспективи відповідних історіографій, тієї ж польської, воно теж не їхнє. Коли в другій половині ХХ ст. виникли ці питання, наближені до людини, до груп людей, різних напрямів мислення, різних способів ідентичності, польська історіографія туди також не входила, бо це не їхня територія. Виходить, що згадані терени є нічиїми. Українська історіографія нею не цікавилася, тому що вона знала, що там «морок, жуть і феодальний утиск іноземних загарбників».

«ПАТРІОТИЗМ МАЄ МОДЕРНІЗУВАТИСЯ, СЛУЖИТИ НА БЛАГО НАРОДУ І КРАЇНИ»

— Рік тому ви вже коментували питання щодо нової, антропоцентричної концепції викладання історії в школах, до розробки якої ви були безпосередньо причетні. Хтось вам закидає космополітизм, хтось вам закидає інші, зовсім не зрозумілі речі. Фактично лунають звинувачення в наближенні концепції викладання історії України до російських зразків. І навряд чи порозуміння між цими групами можливе. А що ж насправді закладено в новій концепції викладання історії?

— Порозуміння між цими групами немає, бо нині згадана концепція не обговорюється. З приходом до влади Табачника це питання само собою згасло. Фактично з ліквідацією, переоформленням, переінакшенням Інституту національної пам’яті було втрачено той дах, під яким ця концепція розроблялася, й нині роботу над нею призупинено. Я думаю, що це той варіант, коли рукописи не горять. І коли піде Табачник, зміниться влада, то ми до неї повернемося. Бо йдеться не лише про концепцію, а й про детальні програми, які ми розробили для всіх тих шкільних підручників від 5-го класу до останнього класу, що ми до неї повернемося й ми зробити те, що ми планували зробити. Наш план полягав у тому, що цей проект наш, програми й концепції ми мали обговорювати на дуже широкому суспільному рівні від людей, безпосередньо причетних до викладання, тобто істориків і вчителів, до всіх людей, які так чи інакше над цим думають і втягнуті в творення української культури. І після того ми мали б сісти, подивитися, що люди кажуть і т.ін. і внести або не внести якісь корективи. Я оптиміст, думаю, що ми рано чи пізно до цього повернемося, тому що підручник історії в школі анахронічний. І велика зараз різниця набігає між тими шкільними підручниками всесвітньої історії (не люблю цього слова, але так прийнято називати) й української історії. Ті підручники так званої всесвітньої історії (переважно це, звичайно, історія західних країн) орієнтуються на західні підручники. Дедалі більше вони мігрують у західний бік і стають подібнішими до західних підручників. Одночасно з цим підручник української історії залишається бастіоном такого ура-патріотизму, який, на наше глибоке переконання, не є продуктивним у тому сенсі, що патріотизм теж має модернізуватися, він теж повинен служити на благо народу і країни, а не рядитися в якийсь смішний одяг кінця XIX — поч. ХХ ст.

— Чесно кажучи, я вже не знаю, якого століття…

— А це сформувалося, він повторює канони національної історії кін. XIX — поч. XX ст. із вкрапленнями радянських поправок у непримиримості, категоричності, впевненості в єдино можливій слушності, спробами нав’язати єдине правильне знання й т.ін., це релікти радянського способу мислення. У цих підручниках це все химерно перемішується. Я думаю, що рано чи пізно постане питання про те, що цей підручник не відповідає потребам сучасної української школи, тому що підручник історії в школі орієнтований не на сьогодні, він орієнтований на 10—15 років наперед, коли учень підросте, стане дорослою людиною й увійде у велике суспільне життя. Цей підручник не відповідає умовам подальшого розвитку України як держави та українського суспільства. Ми вважаємо, що національне почуття людини ХХІ ст. трошки на інших принципах має базуватися, ніж національне почуття людини початку ХХ ст. І ще, крім усього іншого, національне почуття, відчуття гордості за свою історію, свій народ, своє минуле, відчуття причетності до такого високого, доброго, славного минулого можна виховувати не конче радянськими методами відкритої, прямої пропаганди. Яка завжди несе більше шкоди, ніж користі. Що ці самі речі можна подавати в підручнику, впроваджувати в підручнику, бо всякий шкільний підручник історії на це працює, на те нема ради. Але ці речі треба впроваджувати в підручник делікатно, між рядків, різними способами, але не прямою пропагандою.

«ПРО ТЯЖКІ СТОРІНКИ ІСТОРІЇ ТРЕБА РОЗКАЗАТИ В ПІДРУЧНИКАХ»

— Часто представники західного політикуму закидають Україні, що вона надто любить спекулювати історією задля своїх політичних цілей. Проте також існують внутрішні українські спекуляції на власній історії. Ми маємо довготривалу практику вирізання з підручників певних моментів, які для нас закриваються, а потім відкриваються, популяризуються. Робиться все можливе й неможливе, аби нова генерація українців не мала адекватного знання про свою історію, не мислила критично. Як ви можете прокоментувати епізод із вирізанням Табачником зі шкільних підручників історії інформації про Крути, Голодомор 1932 — 1933 років, УПА, який дратує багатьох?

— Це обурливий епізод, як і все, що пов’язано з правлінням міністра освіти Табачника. Історія, особливо для старших класів, — це не історія для дитячого садка. Люди в старших класах, 16—17-річні юнаки, вже цілком здатні перенести без спеціальних психологічних травм тяжкі сторінки історії. Про тяжкі сторінки історії треба розказати в підручниках, само собою. Інша річ — це дискусія, справа редакційного подання. Бо можна про одне й те саме розказати так, що одразу захочеться схопитися за пістолет і всіх незгідних іти вбивати, а можна розказати просто, як те, що було.

Коли представники західного політикуму говорять, що ми надто зациклюємося на своїй історії, вони передають свої враження від спілкування з певними групами людей, для яких це, либонь, мало не професія. Й які в дебатах і дискусіях (а політики в дебатах і дискусіях дуже зловживають історією) на цьому педалюють, здобувають якісь певні очки тощо. Чи для людей, з якими ви спілкуєтеся, історія має таке велике значення, що вони без неї прожити не можуть? Ні, цілком.

— Вони без неї живуть, але дізнаються про неї зі скандалів…

— Так, зі скандалів, але вони не потрібні, треба виробляти певну суму знань для старших класів, для молодших класів. Може, потрібно сепарувати певні криваві й непривабливі сторінки, бо вони ще діти, це психологи можуть сказати, бо всяка історія зазвичай — це дуже кривава, неприємна річ. Психолог може сказати, скільки дитина в такому-то віці може такої негативної інформації «з’їсти», скільки позитивної, й має, звичайно, переважати позитивна інформація. Доросла, 17—18-річна людина, мусить все це знати. Інша річ, як це все представити: чи це суто національні страждання й терпіння, чи це є частиною того, через що пройшли всі народи Європи та всі європейські суспільства в певному періоді, тому що йдеться про так зване криваве століття. Якщо ми говоримо, припустімо, про ОУН, то звичайно ми не можемо говорити про ОУН як про рицарів у білих одежах. Ми повинні розказати, що методами діяльності ОУН був тероризм, жертвами терору часто бували люди, які не завжди були в чомусь винні тощо. Але ми паралельно маємо цю оповідь вкласти в таку заворотку, ми повинні сказати, що в період між Першою та Другою світовими війнами такий спосіб думання був притаманний, у принципі, людям дуже багатьох країн Європи. Що такий спосіб думання, ця схильність вирішувати проблеми через терор і тоталітарні практики — це наслідок Першої світової війни, яка поклала край благополучному ХІХ ст., яка повністю зруйнувала ілюзії про те, що можна добитися суцільної рожевої благодаті на території всієї Європи. Поклала край ілюзіям про те, що ми йдемо до прогресу, й далі все буде так чудово, і всі будуть тільки любити одне одного й думати тільки про те, як все впорядкувати. Перша світова війна зруйнувала вщент ті ілюзії, й настало два десятиліття, чи може трохи більше ніж два десятиліття, період «гіркого похмілля». «Гірке похмілля» породило схильність до радикального вирішення всіх питань, до радикального загострення національних протиріч, до появи ідеології тоталітарного типу, як-от нацизм, фашизм, інтегральний націоналізм. Все треба розказати, але все треба загорнути так, щоб це не виглядало ні як наше спеціальне особливе звірство, ні як суцільний мартиролог. Те ж саме стосується масових переселень. Такі переселення здійснювалися скрізь. Це клімат, дух цього кошмарного століття. Прищеплюючи уявлення щодо цього кошмарного століття, можна розказати все що завгодно — й такі речі теж. Треба знати, яких бід зазнав народ. Щоб він не опинився в такій кумедній ситуації, як котрийсь, не пам’ятаю з польських істориків, а може навіть не з істориків, а хтось із польських філософів, писав (до таких жартів схильний був Лешек Кулаковський, може, йому й належить цей жарт, цей афоризм), цитую не дослівно, а як пам’ятаю: «Історія мого народу переповнена стількома трагічними сторінками! Боже, не припусти, щоб мій народ від цього впав у пиху».

Звичайно ж, матеріал цей необхідно подавати. Просто цю інформацію, напружено патріотико-героїчну, треба подавати дозовано. Її не можна подавати надто часто й надто густо, бо це все завершується появою шкільних віршиків та анекдотів й кінцем усякому патріотизму.

— Чи насправді нині українські інтелектуали безголосі, вони бояться говорити, бояться будити суспільство й не виконують свою суспільну функцію? Якою, на ваш погляд, є місія історика-інтелектуала для сучасного суспільства?

— Це складне питання, на яке або можна дати наперед оплачену відповідь, що історик повинен активно втручатись у різноманітні процеси й будити суспільство, або дати іншу відповідь, до якої схиляюся я. Історик — це інтелектуал залежно навіть не від його громадянської позиції. Це залежить від його певних психологічних особливостей і його ставлення. Є блискучі історики, які не люблять публічності, які люблять свій комп’ютер і свій письмовий стіл. Вони, сидячи там, напишуть більше статей і книжок, зроблять набагато більше вагоміших для суспільства справ, ніж той, хто дає щоденні інтерв’ю. А є історики, які успішно це поєднують, — і книжки пишуть, і є публічними інтелектуалами.

Я вважаю, що не можна ставити питання так: або — або. Все ж таки історик — це насамперед дослідник. Не можна йому наказати з ранку до вечора стояти на мітингу, вести свій блог і мелькати на кожному сайті скільки мелькаєш. За таких умов він не буде дослідником, його час надто дорогий для таких речей.

День. Щоденна всеукраїнська газета. – №215-216, п’ятниця, 25 листопада 2011

Див. також коментарі до Наталя ЯКОВЕНКО про візантиністику в Україні

У 93 роки вона – один з нечисленних живих свідків того, що нині називають Голодомором 1932–33 років. Жінка переконана – голод організували за наказом.

Про чиновників і «простих людей»

Харківщина – одна з областей, які постраждали від Голодомору найбільше. За оцінками істориків, на територіях, які в ті роки входили до її складу, в 32–33 роках від голоду вмерло приблизно 2 мільйони людей.

Нинішній губернатор регіону Михайло Добкін – один з тих українських політиків, чию позицію в цьому питанні важко назвати однозначною. В 2010 році він відмовився утримувати із бюджету області меморіал жертвам Голодомору.

Раніше, коли Михайло Добкін був ще міським головою Харкова, його також критикували за те, що в день вшанування жертв на будівлях офіційних установ міста не приспустили національні прапори, хоча того вимагав указ президента.

«Представники харківської влади беруть участь у запаленні свічок та інших заходах з нагоди роковин. Але у цьому не відчувається щирості, взагалі…» – розповіла bbc.ua дослідниця, головний редактор сайту про Голодомор на Харківщині Ніна Лапчинська.

Громадськість і влада Харкова, за її словами, вшановують жертв нарізно. Різниться і оцінка подій.

У місті досі є проспекти, названі іменами Постишева і Косіора – в 2010 році Апеляційний суд Києва назвав їх в числі посадовців, винних у організації геноциду українців у 1932–33 роках після того, як СБУ провела розслідування відповідної кримінальної справи.

Ніна Лапчинська вбачає у різнобої між думкою влади та громадськості історичний контекст:

«Після того, як в області вимерло стільки людей, на цю територію направили багато переселенців із центральної чорноземної зони Росії. Таким чином відбулося зросійщення східної України. Через це зараз важко знайти свідків Голодомору. Хтось із тих, хто пережив, не хоче згадувати про ті події, бо досі боляче. А хтось приїхав сюди після Голодомору і не знає, що це таке. Тому маємо на Сході України поляризацію думок, » – пояснила дослідниця.

Позиція влади

Аби спонукати місцевих чиновників належно вшановувати жертв, Харківський регіональний Громадський комітет із вшанування пам’яті жертв Голодомору-геноциду 1932–1933 років в Україні звернувся із офіційним листом до президента. У документі Віктора Януковича просять роз’яснити його принципову позицію щодо трактування подій Голодомору 1932–1933 років в Україні як акта геноциду Українського народу.

За словами оглядачів, саме після інавгурації нинішнього голови держави у питанні голоду змінилися акценти. 27 квітня 2010 року на засіданні Парламентської асамблеї Ради Європи в Страсбурзі Віктор Янукович виступив проти визначення Голодомору 1932–33 років геноцидом.

Ця заява, співзвучна із пропонованими російською дипломатією тезами, викликала багато обурення і навіть позов до суду з вимогою, аби президент попросив вибачення за свої слова.

Але згодом настрої президента перейняли і в парламенті. Депутат Василь Кисельов зареєстрував законопроект, яким запропонував внести зміни до Закону «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні», відмовившись від кваліфікації голоду як злочину геноциду.

Не робити цього радить керівник Центру досліджень геноциду українського народу Василь Марочко. Перегляд напрацьованого законодавства, за його словами, є поганим прецедентом:

«Такі дії можуть поглибити не просто негативне ставлення, а остаточну і незворотну зневіру у владі,  – пояснив дослідник bbc.ua. – Очевидно, політикам треба замислитися, що це не лише юридична чи політична проблема, а ще й християнська».

Тема для єдності

На думку Василя Марочка, на відміну від політиків, серед людей немає розбіжностей у ставленні до питання Голодомору:

«Ніякого протистояння немає. Не треба вигадувати оці ідеологічні кліше і поширювати їх на все суспільство. У суспільстві апріорі не може бути трагедії з приводу цього протистояння – я маю на увазі суспільство справжнє, а не політично структуроване за лінією передвиборчих блоків».

На підтвердження думки історика на сайті президента України ще з 2007-го року є сторінка із результатами дослідження Київського міжнародного інститут соціології, згідно з якими понад 60% опитаних підтримують визнання Голодомору геноцидом, а понад 70% відсотків вважають, що він головним чином був спричинений діями влади.

«Насправді саме тема Голодомору, як одна з найбільших трагедій українського народу, є тією темою, яка серед минулого чи не найбільше об’єднує український народ. Це підтверджують і соціологічні опитування, і те, що відзначення на громадському рівні відбувається по всій Україні, не залежно від того, підтримує влада такі заходи, чи ні»,  – прокоментував bbc.ua Володимир В’ятрович, який входить до громадського комітету із вшанування пам’яті жертв Голодомору-геноциду 1932–1933 років.

Такі анонси вже є у соцмережах та на вулицях

На час публікації статті на офіційній сторінці президента не було плану офіційних заходів до роковин Голодомору. Але, задовго до цього у мережі широко анонсували громадські заходи, заплановані у більшості великих міст усіх регіонів України.

24 листопада 2011 pоку

URL

Наша планета зробила черговий оберт і знову наблизила нас до осені – тієї пори, яка завжди була для хліборобів порою нового врожаю й нової певності за майбутнє.

Для тих, кого ми сьогодні вшановуємо, осінь 1932-го розверзлася прірвою смертельного відчаю й безнадії. А землю, яка могла б прогодувати мільйони, почали вкривати трупи скоцюрблених від голоду.

Вічна їм пам’ять і Царство Небесне! Хай наситить їх «хліб життя», завдяки якому вони ніколи не голодуватимуть; хай напоїть їх небесна вода, після якої вони не матимуть спраги повіки!

Віра наша дає нам певність, що з душ невинно убієнних стерто земні муки й відновлено Божу справедливість.

А нас – тих, що зосталися у цій земній долині печалі,  – й надалі терзають гіркі запитання. Адже нам, здається, ніколи не буде зрозуміло, для чого вони пережили такі страхітливі муки. До того ж учинено їм подвійну кривду, бо їхню трагедію так довго замовчували, а то й заперечували, що навіть чимало нащадків увірувало, що її взагалі не було.

То чого очікують від нас душі невинно убієнних сьогодні?

Хтось із нас напевно скаже: «Справедливої відплати». Але ми всі розуміємо, що в живих уже немає ні замовників злочину Голодомору, ні його виконавців.

Та й чи справді ми віримо, що душі жертв, ніби привиди з фільмів жахів, не заспокояться доти, доки не побачать у пеклі своїх мучителів? Важко було б собі уявити, щоб мученики Голодомору, сидячи одесную Небесного Отця, потребували нашого мстивого гніву.

Хтось інший із нас може уточнити: «Потрібне засудження злочинної системи». І з цим я цілком згоден, бо сам бачу, що ностальгійні портрети кривавого вождя могли з’явитися лише тому, що злочини комунізму не було ні засуджено, ні спокутувано.

Отже, сьогодні, в день ушанування жертв Голодомору, скажімо собі беззастережно: будь-яке ностальгійне загравання зі страхітливими тоталітарними ідеологіями минулого – передусім фашизмом та комунізмом – є зневаженням мучеництва їхніх жертв і прокладанням шляху до нових злочинів. І перш ніж комунізм, поряд зі своїм братом-близнюком – нацизмом,  – буде проклято в офіційному вироку, хай буде він навіки засуджений нашим розумом і нашим серцем.

Засудження комуністичної системи нам потрібне не для того, щоб виправити минуле,  – втраченого вже не повернеш. Воно потрібне нам для оберігання нашого майбутнього, щоб сатанинське минуле не проросло в ньому знову.

Але що ми маємо засудити в комунізмі, щоб нас не терзали його метастази, а душі убієнних відчули, що їхня жертва була недаремною? Яке будяччя повинні ми виполоти зі своєї душі, щоб не бути більше носіями гріха комунізму?

Передусім остережімо себе від спрощення. Так, комуністичні кати, як і кати нацистські, мали свої конкретні імена, національність та партійні квитки. Вони мали матерів, молоко яких вони збезчестили, і мали дружин чи дітей, любові яких були негідні.

Але одна річ – покарати винуватців комунізму, а інша – подолати його злоякісні пухлини, що причаїлися в нас самих. Подолання комунізму – це не «полювання на відьом», у якому мисливець виступає з позиції праведника. Критично подивімось і у свій бік: чи можуть бути суддями ті, хто вільно чи невільно цю систему підтримував? Воістину не зможуть подолати гріх комунізму ті, що, навіть маючи «чисті» біографії, все-таки носять зерна комуністичного гріха в самих собі!

Більшовизм розпочинався з прагнення оберегти права простих людей і не допустити несправедливості щодо них. Він розпочинався з праведного гніву, викликаного як кривдою з боку багатіїв, так і безкарністю злочинців. Але щоб досягти своїх прекрасних цілей, більшовизм пропонував, здавалося б, прості «рецепти»: уневажнити право власності, перерозподілити награбоване, відповісти насильством на насильство, відкинути Божі заповіді як застарілі «вигадки попів».

Люди були співтворцями комуністичної системи, бо вважали виправданими і знищення «буржуїв» чи «куркулів», і «войовниче безбожництво», і боротьбу влади з «ворогами народу». Кожна рука, піднята для схвалення дій влади, була цвяхом у тіло розп’ятого народу. Кожне замовчане слово протесту оберталося співучастю в злочині. Кожен начебто виправданий, а тому неподоланий страх «маленької» людини зливався в одну величезну повінь жаху, яким повнилась скривавлена територія комуністичного експерименту.

Чи подолані ці ілюзії, які, обіцяючи визволення людини, обернулися трагедіями ҐУЛАҐу й Голодомору? Нинішні реалії засвідчують, що ні. Сьогодні кривда від новітніх нуворишів знову зашкалює, що робить бунт проти них виправданим і майже неминучим. І, відповідно, давнє ідеологічне «будяччя», зазнавши належних метаморфоз, знову пишно розцвіло в наших душах.

Тому кожен, хто закликає до зневаження Божих заповідей сьогодні, обіцяючи встановлення Божої справедливості завтра, насправді лукавить і зводить людей на манівці. І доки ми не зрозуміємо, чому насильницький бунт більшовиків не вивільнив, а закабалив людину, доти не сміємо розпочинати новий цикл гніву й насильства.

Бо єдиний бунт, що милий Господу,  – це бунт людини проти її власної готовності колаборувати зі злом і його в своєму серці відтворювати. Ісус, напевно, сказав би: «Не те кривдить вас, що дістає вас іззовні; а те кривдить вас, що породжене демонами вашої душі».

Ось чому, поминаючи сьогодні невинних жертв Голодомору, дивімося в самий корінь проблеми цього злочину. Й відкриймо свій слух до голосів мучеників Голодомору, якими вони могли б звернутися до нас сьогодні.

«Я – бідна селянка. Я вмерла, бо той чоловік, що відібрав у мене останній харч, боявся піти проти волі свого начальства. Тому кожен, хто сьогодні чинить кривду з чийогось наказу, розпинає мене на хресті голоду знову».

«Мене назвали „куркулем“ і „ворогом народу“. Майно моє відібрали і всю мою родину прирекли на голодну смерть. До того ж кожен, хто побажав, міг зневажити мою людську гідність і потоптати мою честь. Тому кожен, хто сьогодні мітить ярликом „вороги“ якусь групу людей, топче їхні людські права й проголошує їх гідними нашої зневаги, знову ставить тавро на моє стражденне чоло».

«Мене, малу дитину, позбавили життя, бо відібрали те, що їм не належало. Тому кожен, хто сьогодні відбирає в інших те, що йому не призначено,  – чи то у вигляді хабара, чи позбавлення пільг, чи заниження зарплати,  – позбавляє мене життя знову»…

Продовжити низку таких пересторог та озвучити голоси, що їх могло б почути наше сумління,  – наш обов’язок сьогодні. Адже Голодомор починається з того «будяччя», яким засмічена людська душа і яке заглушає чисту пшеницю Божого Слова.

Тим, хто сьогодні сидить біля Господнього престолу, достеменно відомо, яким раєм була би Земля, якби люди жили за Божим законом. Вони знають: порушення цього закону справді спричиняє небесну кару, але не тому, що цього хоче безжальний Небесний Суддя, а тому що люди самі готують собі погибель.

Чи ж не тому дві тисячі літ тому цей Суддя і послав на Землю Свого Сина, щоб спасти людей від демонів їхнього єства?

Отож, наше земне завдання – не лише просити Бога, щоб невинно убієнні в часи Голодомору довіку перебували з Богом у Його Царстві, а й зробити все від нас залежне, щоб не наблизилась нова мука до тих, кому випало жити на цій Землі сьогодні.

Бог обіцяв записати у наших серцях Свій одвічний і праведний закон. Він не зможе цього зробити, доки ми ці серця перед Ним не відкриємо. Ми вшануємо жертв Голодомору лиш тоді, коли не дозволимо собі ставати творцями пекла у своєму краї.

25.11.2011

URL