Юрій Шаповал. Бабин Яр: життя і смерть поруч

…Майже щоранку моя дорога на роботу пролягає через Бабин Яр. Я йду до станції метро «Дорогожичі». Рідко, але інколи доводиться бувати тут удень, а ще рідше – у вихідні дні. Ось картинка пізньої весни, літа або ранньої осені: мами котять візки з малюками, закохані обіймаються на лавках, веселі компанії на зелених галявинах готують шашлики, бомжі збирають пляшки… Життя триває.

І я йду, відчуваючи, як, за словами Ріви Балясної, «на меня надвигаются рвы, на меня надвигается время».

Той час, коли Бабин Яр був іншим. Ось як про це написав автор всесвітньо відомого роману Анатолій Кузнєцов: «Это был огромный, можно даже сказать величественный овраг… Он находился между тремя киевскими районами: Лукьяновкой, Куреневкой и Сырцом… По дну его всегда протекал очень симпатичный чистый ручеек». Одного разу автор наведених слів у тому симпатичному чистому струмку знайшов обгорілу частину людської кістки, потім шар вугілля, з якого незнайомі хлопчаки «добували» напівсплавлені золоті каблучки, сережки, зуби. Він підібрав тоді шмат золи кілограмів зо два вагою і забрав з собою: «Это зола от многих людей, в ней все перемешалось – так сказать, интернациональная зола».

Я часто згадую книжку Анатолія Кузнєцова, коли йду до метро «Дорогожичі». На місці цієї станції й на прилеглій території саме й відбувалися розстріли у вересні 1941-го.

Чому Бабин Яр?

Досі серед дослідників немає єдиної думки, чому саме Бабин Яр став головним місцем масових розстрілів. У перші дні окупації він був лише одним із таких місць. Наприклад, німці розстрілювали людей у Голосіївському лісі. Однак, як влучно зазначив один автор, «дуже скоро карателі розуміють вигоди, які дає їм розміщена на околиці міста за цвинтарями система ярів, протитанкових ровів та навчальних окопів».

Не пізніше 27 вересня 1941 року у верхів’ях Бабиного Яру починаються щоденні масові розстріли євреїв, військовополонених і мирних жителів. Формальним приводом до цього, за твердженнями самих нацистів, стали організовані відступаючими комуністами вибухи й пожежі в центрі Києва. Тоді на руїни перетворилися 940 будинків – три кілометри найгарніших вулиць, у тому числі й Хрещатик. Ось що написано в німецькому «Повідомленні про події в СРСР» за № 97 від 28 вересня 1941 року: «…Пожежа охопила центр. Зруйновані найцінніші будинки… Вибухи ще тривають, як і виникнення пожеж… У підпалах брали активну участь євреї. Нібито є 150000 євреїв. Перевірити ці дані поки що неможливо… Вжито заходів для захоплення всього єврейства, передбачена страта щонайменше 50000 євреїв».

На 27 вересня в Києві було заарештовано 1600 євреїв різних статі й віку. Їх було доправлено в табір на стадіоні «Зеніт», де вже перебували військовополонені – євреї і комуністи. З 27 вересня на розстріл у Бабин Яр почали вивозити жінок із дітьми та юнаків до 16 років, а з інших таборів – виявлених політпрацівників, підпільників, співробітників НКВС. Екстермінацією київських євреїв займалася айнзатцгрупа C (Einsatzgruppe C), що діяла на київському напрямку.

Пік розстрілів випав на 29–30 вересня. Тоді цифра знищених сягає понад 55 тисяч. Але й після цього розстріли тривали (за припущеннями дослідників, до середини листопада 1941 року). На 9 листопада кількість жертв становила вже 57243.

Людей гнали від Лук’янівської площі, й зрештою вони опинялися на великому майданчику, у далекому кінці якого був спуск в основне русло яру. Людей роздягали наголо, гнали вниз, рівномірно розподіляли на великій ділянці Бабиного Яру, яка починалася від його верхніх відрогів і закінчувалася за нинішньою станцією метро «Дорогожичі», а потім розстрілювали. Одночасно три групи. Кожну на своїй ділянці.

Ось як описував розстріли 29–30 вересня 1941 року один із тих, хто служив у зондеркоманді (Sonderkommando) 4а:

«…Уся команда, за винятком варти, вирушила на ці розстріли… Ми зупинилися на брукованій вулиці, яка закінчувалася на відкритій місцевості. Там було зібрано безліч євреїв, і там також було влаштоване місце, де євреї мали скласти свій одяг та багаж. За кілометр я побачив великий природний яр. Це була піщана місцевість. Яр був завглибшки приблизно 10 метрів, завдовжки – близько 400 метрів, завширшки вгорі – близько 80 метрів і внизу – близько 10 метрів.

Відразу по прибутті на місце страти я разом із іншими товаришами мав піти вниз у цей яр… Незабаром до нас по схилах яру привели перших євреїв. Євреї мусили лягати обличчям до землі біля стін яру. У яру перебували три групи стрільців, усього близько 12 стрільців. До цих груп розстрілу одночасно згори безперервно підводили євреїв. Євреї з наступної групи мусили лягати на трупи раніше розстріляних євреїв. Стрільці стояли за євреями і вбивали їх пострілами в потилицю…».

Після закінчення перших розстрілів 30 вересня 1941 року краї рову підірвали, потім велика група радянських військовополонених зарівняла грандіозну спільну могилу. Із середини жовтня 1941-го в Бабиному Яру та його околицях почалися спецакції: розстріли комуністів-підпільників, циган, душевнохворих, заручників, моряків Дніпровської флотилії. Навесні 1942-го почав діяти Сирецький концтабір. Жертви з числа його ув’язнених також заповнювали Бабин Яр, ями в самому таборі й протитанковий рів поблизу табору.

Починаючи з весни 1942 року, у Бабин Яр двічі на тиждень починають привозити на розстріл ув’язнених із гестапівської в’язниці. На кінець вересня 1943-го основними жертвами Бабиного Яру стають комуністи, а також українські націоналісти, які не догодили німцям спробами відтворити українську державність. Наприклад, тут розстріляли Олену Телігу, українську поетку і члена Організації Українських Націоналістів (ОУН) фракції Андрія Мельника.

У серпні 1943 року німці починають роботи з розкриття поховань і знищення трупів розстріляних відповідно до директиви з Берліна, тобто намагаються приховати сліди злочину. Після спалення у спеціально побудованих печах рештки кісток дробили й разом із обгорілими могильними плитами та ґратками огорож розносили по більшій частині території Яру.

Німці замітають сліди злочину. Початок жовтня 1941 р.

Відкопували й спалювали трупи в’язні Сирецького концтабору, які працювали з кайданами на ногах. Жили ці в’язні в землянках у самому Бабиному Ярі. 28 вересня 1943 року ув’язнені склали останню піч для спалювання тіл. Розуміючи, що склали вони її для себе, в’язні зробили спробу втечі. (18 людей врятувалися і після звільнення міста першими дали свідчення про трагедію). Нарешті, у жовтні 1943 року, в Бабиному Яру німці розстріляли киян, які ухилилися від виконання наказу про поголовне виселення з міста.

6 листопада 1943 року в Київ увійшла Червона Армія. Цю дату, переддень річниці Жовтневої революції, визначив особисто Сталін. І вона коштувала значно більше життів, ніж було знищено в Бабиному Яру. 400 тисяч радянських солдатів загинули під час штурму Києва, оскільки командування прагнуло за всяку ціну виконати директиву вождя. Але ці смерті дали можливість пролити світло на масові вбивства.

Розпочала роботу Надзвичайна державна комісія, у Бабин Яр привезли радянських та іноземних кореспондентів. Невдовзі з’явилися повідомлення згаданої комісії. Згідно з ними, у період окупації Києва з 19 вересня 1941 року по 6 листопада 1943 року було замучено, розстріляно й отруєно в «душогубках» (спецмашинах із кабінами, в які завантажували людей і вбивали з допомогою вихлопного газу) 195 тисяч людей, у тому числі:

«1. У Бабиному Яру понад 100 тисяч чоловіків, жінок, дітей і стариків. […]

3. У протитанковому рову біля Сирецького табору і на самій території табору понад 25 тисяч радянських мирних громадян і військовополонених.

4. На території Кирилівської лікарні – 800 душевнохворих».

Ці дані були оголошені на Нюрнберзькому процесі. Так почала формуватися радянська версія…

Радянська пам’ять про трагедію

У цій версії не знайшлося достойного місця євреям із досить прозаїчної причини: невдовзі після війни в СРСР почали проводити політику державного антисемітизму. За симфонію «Бабин Яр» композитора Дмитра Клебанова оголосили «буржуазним націоналістом». Саву Голованівського за поему «Авраам» піддали нищівній критиці, обвинувачуючи в тому, що він буцімто сіяв ненависть до радянського народу і образив росіян та українців.

Влада Києва почала планувати створення міського смітника в Бабиному Яру. Письменник Віктор Некрасов, у минулому фронтовик (лауреат Сталінської премії за повість «В окопах Сталинграда»), 19 вересня 1959 року в статті у московській «Литературной газете» назвав цю ідею блюзнірською і закликав поставити пам’ятник загиблим.

Пропаганда історії війни з Німеччиною в СРСР мала масштабний розмах. Але про Бабин Яр як приклад звірства окупантів у принципі говорили не дуже багато. Перешкоджав саме єврейський чинник. Але були люди, котрі не забували про те, чим насправді був Бабин Яр. Вони регулярно збиралися щороку у вересні, аби вшанувати пам’ять жертв.

Вірш «Бабий Яр» у 1961 році написав і популярний в СРСР Євген Євтушенко, що мав славу політично амбівалентного, але талановитого поета. Цей вірш опублікували в «Литературной газете» 19 вересня того ж року.

«Над Бабьим Яром памятников нет.
Крутой обрыв, как грубое надгробье…
Над Бабьим Яром шелест диких трав.
Деревья смотрят грозно, по-судейски.
Все молча здесь кричит, и, шапку сняв,
я чувствую, как медленно седею.
И сам я – как сплошной беззвучный крик
Над тысячами тысяч погребенных…»

Ось що писав 16 серпня 1964 року Анатолій Кузнєцов у листі єврейському журналістові, письменнику й перекладачу Шломо Евен-Шошану: «Вы не слышали о стихотворении Евтушенко „Бабий Яр“? Мы с ним вместе учились, и однажды, будучи в Киеве, я повёл его в этот жуткий овраг… Тогда Евтушенко и написал своё стихотворение, хотя взял в нём только один аспект Бабьего Яра».

Дмитро Шостакович поклав вірші Євгена Євтушенка на музику. Однак 13 симфонія, яка вперше пролунала у грудні 1962 року, після цього майже не виконувалася, а вірші Євтушенка зазнали ригористичної критики.

Отже, влада замовчувала трагедію. І тоді Бабин Яр вирішив помститися.

Помста Бабиного Яру

У березні 1961 року в Києві сталася катастрофа, яка забрала життя півтори тисячі людей. Тоді й почали упівголоса говорити про «помсту Бабиного Яру», оскільки за 11 років до того, у березні 1950 року, розпочалися роботи, як ішлося в одному офіційному документі, «із замивання відрогів Бабиного Яру, завдяки чому можна буде між Лук’янівкою та Куренівкою налагодити зручне транспортне сполучення».

Непридатні для цегельного виробництва земляні породи (а їх вирішили взяти на найближчих до Яру цегельних заводах № 1 і 2 Петровського заводоуправління) змішують із водою й у вигляді пульпи по трубах відводять у відроги Бабиного Яру. До 1961 року намили 4 млн. куб. метрів ґрунту, з них у відріг під № 3, де сталася аварія,  – 3 млн. 191 тис. кубічних метрів; шар намиву сягав 30 метрів. Замість бетонної дамби, всупереч усім правилам, чомусь спорудили дамбу земляну. При цьому дренажна система практично не діяла.

Чому вирішили заповнити Бабин Яр пульпою? Максимально чесне й жахливе у своїй простоті пояснення цьому дав колишній співробітник київського карного розшуку Віталій Коломієць: «Ночами мародери з лопатами розкопували стотисячну могилу й витягували на поверхню останки розстріляних у пошуках коштовностей. Щоб припинити це… і належним чином увічнити пам’ять загиблих, Міськрада ухвалила рішення за допомогою земснарядів або водометів намити й заповнити Яр піском та ґрунтом, а потім посадити парк і поставити пам’ятник. Але, очевидно, не все врахували проектувальники – Бабин Яр став швидко заповнюватися пульпою й під кінець 1960 року перетворився на величезне болото…»

За кілька днів до катастрофи вода залила прилеглу до Бабиного Яру автостраду. Ніхто не надав цьому належного значення. Всю ніч напередодні трагедії вили собаки. 13 березня 1961 року, коли вже розмило значну частину дамби й вода почала рухатися у напрямку Куренівки, Петровські цегельні заводи продовжували нагнітати пульпу в Бабин Яр.

Початкова висота валу сягала 14 метрів, швидкість – п’ять метрів на секунду. О 9:30 ранку пульпа добралася до Куренівки й знищила площу близько 30 гектарів. Загинули люди. Вода заповнювала низину впродовж двох годин, поступово розріджена пульпа ставала твердою, як камінь. Уже в такому вигляді висота цієї маси сягала трьох метрів.

Крім житлових будинків, пульпа залила тоді трамвайне депо імені Красіна. Очевидець подій згадував: «У депо імені Красіна працювали наші друзі. Їхні трупи ми виявили на сьомий день під руїнами адмінкорпусу. Експертиза виявила, що вони загинули через брак повітря вже на третій після катастрофи день. Кияни, що спостерігали з пагорба, бачили, як ковші екскаваторів і ножі бульдозерів, вигрібаючи пульпу, на шматки рвали тіла загиблих».

Саме у трамвайному депо імені Красіна відбудеться перша офіційна громадянська панахида за загиблими. Це буде 13 березня 1991 року, через 30 років після катастрофи.

Режим не хотів сумних спогадів. 1962-го розпочалася нова спроба знищити Яр – і найсерйозніша. Його засипали, через нього проклали шосе. Це було шосе безпам’ятства. Втім, не тільки шосе. У 1960-х роках територію колишнього Сирецького концтабору перепланували й забудували житловими та громадськими спорудами. Передній ряд цих будинків балконами виходив саме на місця масових розстрілів 1941 року.

1962 року вирішили побудувати в Києві радіотелевізійний комплекс. Для цього виділили ділянку в районі вулиці Мельникова на місці єврейського й караїмського цвинтарів. 1964 року відвели ділянку для будівництва спортивного корпусу з двома залами та басейном. На території колишнього військового цвинтаря звели телевежу заввишки 382 метри, а навпроти, на вже згаданій вулиці Мельникова, спорудили апаратно-студійний комплекс телецентру і спорткомплекс. Крім того, на території Бабиного Яру до 1980 року в основному завершили будівництво парку культури та відпочинку Шевченківського району площею 118 гектарів.

Бабин Яр усе-таки зник. Нацисти, напевно, цьому тільки б зраділи. Незачепленою залишилася лише невелика частина верхів’я Бабиного Яру біля вулиці Дорогожицької.

Вимушена коммеморація

29 вересня 1966 року на несанкціонованому офіційно мітингу виступили літературний критик-нонконформіст Іван Дзюба, письменники Віктор Некрасов, Борис Антоненко-Давидович та інші. Через багато років, пояснюючи, чому він зважився на виступ, Дзюба напише: «…29 вересня 1966 р. було не просто черговою річницею початку трагедії в Бабиному Яру, а її 25-ю річницею. Чверть століття скорбної пам’яті, не те щоб прямо забороненої, але небажаної, ніби зловмисної з погляду влади, що підкреслювалося і державним розмахом робіт зі зміни самої топографії Бабиного Яру».

1967 року відбулися ще одні несанкціоновані збори в Бабиному Яру. І це не давало спокою владі, яка захотіла перехопити ініціативу. Вирішили поставити біля Яру камінь, на якому було написано, що тут, на місці розстрілу «радянських громадян у період тимчасової німецько-фашистської окупації 1941–1943 рр.», спорудять пам’ятник. 29 вересня 1968 року відбувся перший офіційний мітинг біля цього каменя.

У середині 1970-х років влада в Україні мусила повернутися до питання про спорудження монумента. У листі в ЦК КПУ 18 вересня 1974 року перший секретар Київського міського комітету партії Олександр Ботвін пояснював актуалізацію цього питання так: «У зв’язку з тим, що зараз особи єврейської національності, так звані відказники, виношують ідею створити громадський комітет зі збору коштів на спорудження пам’ятника в Бабиному Яру, в газеті „Вечірній Київ“ напередодні 29 вересня буде опубліковано матеріал про проект пам’ятника та його будівництво».

2 липня 1976 року відкрили монумент із написом «Пам’ятник радянським громадянам та військовополоненим солдатам і офіцерам Радянської армії,  розстріляним німецькими фашистами у Бабиному Яру». Поруч із пам’ятником встановили бронзову плиту з написом українською мовою «Тут у 1941–1943 роках німецько-фашистськими загарбниками було розстріляно понад сто тисяч громадян міста Києва і військовополонених».

За свідченням Анатолія Ігнащенка, одного з трьох архітекторів, які в 1975–1976 рр. займалися встановленням пам’ятника, під час закладки фундаменту будівельники натрапили на десятиметровий шар попелу. Схоже, саме в цьому місці німці просівали попіл спалених ними людей, щоб знайти золоті коронки, каблучки тощо.

Таким чином, протягом усього післявоєнного періоду комуністичний режим фактично прагнув витіснити спогади про євреїв – жертв Бабиного Яру на маргінес суспільної свідомості та тієї колективної пам’яті, яку комуністи вважали за потрібне формувати, перебуваючи при владі.

Змагання жертв?

Горбачовська «перебудова» поклала початок змінам. 16 травня 1989 року Антисіоністський комітет радянської громадськості України надіслав майбутньому першому президентові України, а тоді ще секретареві ЦК Компартії України Леонідові Кравчуку лист. У ньому містилася пропозиція встановити меморіальну таблицю івритом на меморіалі в Бабиному Яру, приверталася увага до «нездорової обстановки та спекуляцій навколо нібито „офіційного“ замовчування факту масової загибелі євреїв від рук фашистських катів у Бабиному Яру». У Київському міському комітеті Компартії України вивчили цю пропозицію. Влітку 1989 року було доручено встановити на монументі 1976 року дві додаткові таблички – російською мовою та на івриті.

Табличка на івриті[1], додана до монумента в 1989 році. Фото автора

1991-го Україна здобула незалежність, і того ж року встановили пам’ятний знак «Менора», присвячений трагедії єврейського народу (хоча цей знак міститься фактично на території колишнього Кирилівського православного цвинтаря, закритого ще 1929 року). У 1992 році поблизу радянського пам’ятника 1976 року з’явився дерев’яний хрест на честь 621 активіста ОУН, розстріляних німцями. Ліворуч від алеї, що веде до пам’ятника, поставили плиту з написом «На цьому місці буде споруджено пам’ятник жертвам Холокосту ромів» (недавно хтось збив цю плиту, не зачепивши невеликого постаменту).

2000 року неподалік від «Менори» поставили хрест із написом «На цьому місці 6 листопада 1941 р. були розстріляні священнослужителі архімандрит Олександр Вишняков і протоієрей Павло за заклик до захисту Вітчизни від фашистів». 30 вересня 2001 року поруч зі станцією метро «Дорогожичі» (відкритою на території Бабиного Яру 2001 року) встановили пам’ятник розстріляним дітям. Тоді ж було закладено пам’ятний камінь на місці запланованого будівництва єврейського общинно-культурного центру «Спадщина».

У 2005 році з боку вулиці Дорогожицької поставили стелу на честь остарбайтерів. 2006-го з боку вулиці Олени Теліги побудували пам’ятник жертвам куренівської трагедії 1961 року. Крім того, можна побачити пам’ятник розстріляним душевнохворим і три хрести роботи невідомого автора. Їх зварено з залізних труб, на них є напис «І на цьому місці вбивали людей в 1941. Господи, упокой їхні душі».

Наприкінці 2009 року неподалік монумента 1976 року з’явився ще один пам’ятник – постать стрункої молодої жінки, за спиною якої – колючий дріт. Напис повідомляє, що це Тетяна Маркус, «Герой України, видатна київська підпільниця» (Героя України дав президент Ющенко, а ось чи була Маркус «видатною» підпільницею, гадаю, ще треба з’ясувати, однак пам’ятник стоїть).

Непідбиті підсумки

Таким чином, в наявності конкуренція пам’ятей. Я ще раз переконався в цьому, обійшовши всі знаки й пам’ятники, почитавши, що пишуть про Бабин Яр. За трохи цинічним чиїмось закликом, «не треба перетворювати Бабин Яр на гуртожиток!». Гаразд. А що робити? Кому віддати пріоритет? Відмежувати Холокост від інших убивств?

Віктор Ющенко у вересні 2005-го видав розпорядження, яким пропонував Кабінетові Міністрів України розглянути можливість створення Державного історико-меморіального заповідника «Бабин Яр». 1 березня 2007 року таку постанову під номером 308 ухвалили. Указом Віктора Януковича під номером 258 від 24 лютого 2010 року заповіднику «Бабин Яр» присвоїли статус національного.

Однак проблем не поменшало. Наприклад, 2009 року стало відомо про намір міської влади Києва побудувати на території Бабиного Яру готель для гостей «Євро-2012». Виникли скандал і протести, сумнівна ініціатива згасла.

Хочу підкреслити, що створення «образів минулого» неминуче пов’язане з трансплантацією понять і змішуванням часів, а образ минулого виконує роль соціального посередника між минулим та сучасним. Поки що в Україні не вдалося виробити консолідаційну стратегію у створенні образів минулого. Немає такої стратегії й стосовно того, що відбулося в Бабиному Яру в 1941–1943 роках. Це породжує не тільки конкуренцію пам’ятей, а й несе в собі потенційну загрозу конфронтації, протистояння і пам’ятей, і пам’ятників, коли їх ініціатори і творці вирішать, що можна претендувати на «свої» жертви, хоча саме в цьому місці смерть не роз’єднала, а об’єднала жертви.

Французький дослідник П’єр Нора писав, що колективна пам’ять проявляється у формах «матеріальній», «функціональній» та «символічній». Поки що цього не сталося з Бабиним Яром. Але не треба сумувати, слід сповідувати оптимізм і працювати над цією проблемою.

 

 

[1] Насправді це їдиш («ПЛ»).

 

URL

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s