Подолання тоталітарного минулого: чому вдалося Литві – і не виходить в України?

Чому Україна не може подолати свого тоталітарного минулого? І як це зуміла зробити Литва? Як боротися із податливістю суспільства до маніпуляцій і забезпечити національну єдність та злагоду – про це 8 листопада розмовляли під час круглого столу в НаУКМА «Досвід Литви в подоланні наслідків тоталітаризму».

Спікери заходу:

– Олексій Гарань, науковий директор Школи політичної аналітики НаУКМА
– П’ятрас Вайтєскунас, посол Литовської Республіки в Україні
– Володимир В’ятрович, голова вченої ради Центру досліджень визвольного руху
– Рональдас Рачінскас, виконавчий директор Комісії з оцінки злочинів Радянського і нацистського режимів у Литві
– Іван Патриляк, к. і. н., доцент КНУ імені Тараса Шевченка
– Вахтанг Кіпіані, головний редактор інтернет-видання «Історична правда»
– Далія Куодіте, депутат Сейму Литовської Республіки
– Рута Трімонєне, представник Меморіального департаменту Центру досліджень геноциду та резистансу жителів Литви.

П’ятрас Вайтєскунас, посол Литовської республіки в Україні, під час свого виступу здивував присутніх чудовою українською мовою. Вільна людина і вільна та відповідальна держава мають бути усвідомлені як цінність і запорука неможливості реабілітації тоталітаризму, – вважає пан посол.

Рональдас Рачінскас розповів про історичний досвід тоталітаризму в Литві. І Україна, і Литва зазнали впливу двох тоталітарних режимів – комуністичного і нацистського. Однак у Західній Європі бракує розуміння тотожності комунізму і нацизму.

Часто європейські ліві вважають радянський режим визволителем від нацизму і поборником прав робітників, не звертаючи увагу на реальну політичну практику. Якщо злочини нацизму засуджуються однозначно, то щодо злочинів СРСР європейці все ще мають багато «але»…

«Сказати, що Литва повністю подолала тоталітарну спадщину, – занадто сміливо і не зовсім чесно», – каже Далія Куодіте. Головна причина того, що люстрація не була здійснена до кінця, –знищені архіви КДБ. Коли у 1991 р. КДБ Литовської РСР розформували, з’ясувалося, що вже два роки матеріали архіву вивозилися в Росію або спалювалися, із справ вирізалися імена і клички агентів. Для ефективного проведення десовєтизації, люстрації і відновлення національної пам’яті був створений Центр досліджень геноциду і резистансу жителів Литви. Сьогодні архіви залишаються відкритими. Винятки – це збереження даних агентів КДБ, які оголосили про свою співпрацю відповідно до закону про люстрацію, і якщо жертви письмово виявляють засекретити їхні справи до їхньої смерті.
Далі речники починають порівнювати українсько-литовський досвід.

В Україні так і не завершилася національно-визвольна революція, – підкреслив Володимир В’ятрович.

«Різниця у функціонуванні тоталітарного режиму виявляється не у якісному, а у кількісному його вимірі. Комуністичний режим в Україні насаджено на 20 років раніше, ніж в Литві, тому він залишив тут глибші сліди… це були особливі 20 років – час найкривавіших експериментів більшовицької влади, які забрали життя мільйонів людей, час коли комунізм перебував у найагресивнішій стадії свого розвитку… в пізніших процесах кінця 1980-тих років – в Україні на той час залишилося дуже мало людей, народжених у докомуністичні часи, їх практично не було в активній політиці. В Литві їх було значно більше, і один із них – Валдас Адамкус згодом навіть став президентом країни», – сказав Володимир В’ятрович.

За період 1991-2005 року не було жодних спроб інституалізації подолання комуністичного минулого. Однак після зміни влади у 2010 році позитивні зрушення припинилися і фактично процес пішов у зворотному напрямку. «Тобто в Україні припинення процесів подолання тоталітарного минулого виливається в його виправдання і реабілітацію», – підсумував Володимир В’ятрович.

«Можливо це парадоксально, але українці швидше зберегли в умовах життя радянського тоталітаризму «пам’ять про пам’ять», ніж власне спогади про існування УНР та ЗУНР. Створення культу героїв, насипання пам’ятних могил, передання інформації про місця боїв – місця пам’яті і т.д. служили для молоді живильним ґрунтом усвідомлення себе українцем», – розповідає Руслан Забілий, директор Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького».

За 20 років в Україні не було системності у втіленні політики національної пам’яті і подолання наслідків тоталітаризму в інших галузях. Однак, за словами Руслана Забілого, запит на таку політику в суспільстві є. Про це свідчать громадські ініціативи, постійні спроби політиків використати дані теми для мобілізації електорату і значні успіхи навіть невеликих проектів, реалізованих на державному рівні.

В умовах нинішньої влади питаннями історичної пам’яті в Україні, схоже, більше перейматимуться ентузіасти громадянського суспільства. Наприклад, це самостійне видання підручників з історії для дітей із висвітленням тих тем, які ігнорує Міносвіти. Такі проекти вже є. Вахтанг Кіпіані пообіцяв, що незабаром такого роду посібник батьки зможуть знайти і завантажити на Історичній правді.

Джерело : Громадський простір

Автор : Ірина Салій


Портал “Громадський простір” (http://www.civicua.org)

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s