Розпочалось громадське обговорення Концепції Державної цільової національно-культурної програми досліджень та популяризації історії України

10 вересня 2014 року провідні науковці розпочали громадське обговорення Концепції Державної цільової національно-культурної програми досліджень та популяризації історії України на період 2015-2020 рр., підготовлену Українським інститутом національної пам’яті.

Потужна інформаційна війна проти України підштовхує до проведення активної інформаційної політики держави, щоб захистити національні інтереси в сфері історії та національної пам’яті.

Обговорення Концепції триватиме до 19 вересня 2014 року. Просимо надсилати свої пропозиції та зауваження на адресу tylischak@gmail.com.

 

ПРОЕКТ

КОНЦЕПЦІЯ

Державної цільової національно-культурної програми

досліджень та популяризації історії України

на період 2015-2020 рр.

Визначення проблеми, на розв’язання якої спрямована Програма

На сьогодні проти України ведеться потужна інформаційна кампанія спрямована на провокування розколу та ворожнечі в українському суспільстві, яка часто використовує викривлене трактування історичних подій. Ця інформаційна агресія ґрунтується на цілеспрямовано сформованих комуністичним режимом СРСР історичних стереотипах і міфах та тенденційному трактуванні подій історичного характеру у сучасній Росії .

Маніпуляції історичними фактами використовуються Росією для виправдання агресії проти України. Така політика становить загрозу національній безпеці України, оскільки спрямована на дестабілізацію внутрішньополітичної ситуації в країні, провокування розколу в українському суспільстві, а також дискредитацію незалежності України та її євроінтеграційного курсу.

Зазначена ситуація обумовлює необхідність проведення Україною активної інформаційної політики з метою реалізації та захисту національних інтересів в історичній сфері та цілісної державної політики, спрямованої на відновлення і збереження національної пам’яті.

Історія є важливим чинником, на якому ґрунтуються національна пам’ять та ідентичність. Плекання національної пам’яті та розвиток національного наративу є обов’язком кожної держави, що забезпечує їй легітимність та спадкоємність поколінь.

Потенціал історичних знань в Україні використовується далеко не повною мірою як у тому, що стосується протидії російській інформаційній агресії, так і у контексті консолідації українського суспільства. ЗМІ бракує надійних інформаційних джерел для «інформаційного спротиву» Росії в царині історії. Існує прірва між фахівцями-істориками, в арсеналі яких накопичилося достатньо досліджень та широкими колами громадськості, які почасти знаходяться у полоні історичних міфів та стереотипів. Разом з тим, ініціативи щодо об’єднання зусиль фахівців, поширення їхніх напрацювань для широкої аудиторії мають одиничний характер та є досягненням не держави та її інститутів, а громадського сектору.

Таким чином, державні наукові інституції, університетські центри, регіональні осередки мають достатній масив знань, проте не мають змоги, ресурсів та відповідних навичок для донесення свого досвіду до масової аудиторії. Історична популяризаторська робота все ще знаходиться у зародковому стані.

Шкільна історична освіта хоча і еволюціонувала за останні 20 років, все ще потребує системного реформування та не в змозі подолати розрив між історичною наукою та знаннями і пам’яттю громадян України.

З огляду на загальнодержавний характер проблеми окремі дослідники і навіть наукові колективи не мають змоги розв’язати її без державної підтримки.

Як ніколи до цього Україна потребує системної і скоординованої державної політики національної пам’яті, спрямованої на консолідацію суспільства довкола спільного минулого, виховання громадянина-патріота, а також запобігання виявам нетолерантості, екстремізму, антидемократичних рухів, ксенофобії, та відновлення всіх різновидів тоталітаризму в майбутньому. Водночас опертя лише на можливості держави призводить до негнучкого проведення державної політики пам’яті, тому громадські та державні ініціативи мають бути об’єднаними і зкоординованими.

 

Аналіз причин виникнення проблеми та обґрунтування необхідності її розв’язання програмним методом

Основні причини виникнення проблем, пов’язаних із кризовим станом колективної пам’яті про минуле та популяризацією історичних знань, пов’язані із низкою чинників, серед яких:

  1. Нерозвиненість державної політики національної пам’яті. З моменту здобуття незалежності Україною 1991 року державна політика національної пам’яті, як складова гуманітарної політики, творилася ситуативно, у загальному річищі лавірування між полюсами суспільної думки: не була визначена місія і базові цінності такої політики. Відтак не було вироблено чіткого бачення політики пам’яті відповідно до викликів посттоталітарного суспільства, подолання стереотипів і міфів, виплеканих радянською пропагандою, а перед тим – імперською історичною парадигмою. Замість загоєння травм тоталітарного минулого, політики часто обирали тактику паразитування на фантомних болях історії.
  2. Обмежене і неефективне фінансування історичних досліджень та науково-популярної роботи, що була би розрахована на масову аудиторію.
  3. Відсутність послідовної інформаційної та медійної політики у сфері формування національної єдності, політики національної пам’яті та подолання травм тоталітарного минулого.
  4. Конфронтація на міжпоколінневому та міжрегіональному рівнях кількох моделей пам’яті. У основі цих моделей – різне сприйняття комуністичної ідеології, радянського історичного досвіду та українського визвольного руху.
  5. Відсутність інфраструктури дієвого діалогу навколо складних сторінок минулого, що базується на чітко визначеній місії і цінностях політики національної пам’яті.
  6. Деструктивні зовнішні інформаційні впливи та пропаганда із використанням викривлених трактувань історичних фактів.

Відповідно, розв’язання зазначених проблем можливо через:

1. Розбудову інфраструктури діалогу навколо складних сторінок минулого та популяризації української і світової історії;

2. Визначення місії та цінностей гуманітарної політики у сфері національної пам’яті;

3. Зміну структури і принципів фінансування державою заходів, спрямованих на розбудову діалогу навколо питань опрацювання історії та загоєння минулого, та заходів, що спрямовані на популяризацію історії.

Розв’язання зазначених проблем можливе за умови об’єднання зусиль і ресурсів центральних, місцевих органів влади та недержавних організацій, незалежних дослідників шляхом розроблення і виконання Державної цільової національно-культурної програми досліджень та популяризації історії України на період 2015-2020 рр. (далі – Програма), яка забезпечить синергію зусиль державних інституцій та громадянських ініціатив у розбудові інфраструктури діалогу навколо складних і маловідомих сторінок української і світової історії.

Мета Програми

Головною метою Програми є відновлення національної пам’яті — фундаментальних історичних цінностей народу, подолання конфліктів пам’яті, що зумовлені травмами тоталітарного комуністичного минулого та інформаційною агресією Росії, для консолідації українського суспільства.

Реалізація мети можлива через фінансове, правове та організаційне забезпечення державної політики національної пам’яті щодо дослідження та популяризації історії України. Зокрема, необхідна реалізація таких завдань:

1. Забезпечення ефективної координації у сфері розробки та реалізації державної політики національної пам’яті;

2. Інтеграція державної політики національної пам’яті у контекст медійної інформаційної політики;

3. Інтеграція державної політики національної пам’яті у контекст національної безпеки України;

4. Створення дієвої інфраструктури інституцій національної пам’яті (створення науково-популярних часописів; грантова підтримка наукових досліджень, популярних публікацій та історичної документалістики; упорядкування місць пам’яті та створення мережі музейних та інформаційних центрів; підтримку громадянських ініціатив-організаторів міжрегіонального і міжпоколіневого діалогу);

5. Диверсифікація зусиль діалогу між державним і громадським сектором через відкриті грантові конкурси для недержавних громадських організацій та індивідуальних незалежних досліджень.

 

Визначення оптимального варіанта розв’язання проблеми на основі порівняльного аналізу можливих варіантів

Масштаб проблем та складність завдань, які описані вище, не дають підстав вважати, що у разі збереження наявної ситуації у сфері історичної політики в сучасному стані, існуючі загрози зникнуть. Навпаки, ігнорування інформаційної безпеки України в контексті популяризації історії України та продукування нових актуальних знань незабаром може призвести до катастрофічних наслідків.

Одним з можливих варіантів державної стратегії у сфері дослідження та популяризації історії України може бути збільшення обсягів бюджетного фінансування наявними центрам продукування та популяризації історичного знання та ініціювання створення нових проектів. Позитивним наслідком від збільшення обсягів бюджетного фінансування може стати збільшення кількості та якості історичного знання. Однак, без забезпечення цілеспрямованої системної роботи за наявності єдиного координуючого центру, такий підхід не забезпечить вирішення наявних проблем, призведе до збільшення нераціональних витрат бюджетних коштів. Такий варіант державної стратегії передбачає збереження існуючих підходів до державної політики пам’яті. Через подальше накопичення проблем це може призвести, в кінцевому підсумку, до зростання загроз національній безпеці України, розмивання національної ідентичності та дискредитації незалежності України та євроінтеграційного курсу.

Інший альтернативний варіант державної стратегії міг би полягати в значному посиленні ролі позабюджетних джерел фінансування – спонсорів, меценатів. Проте як свідчить практика, зокрема центральноєвропейських та східноєвропейських країн, такі кроки можуть носити лише допоміжний характер.

З огляду на вищевикладене, оптимальним варіантом державної стратегії розвитку та популяризації історичного знання виглядає така стратегія, що поєднуватиме зусилля і ресурси центральних, місцевих органів влади та недержавних організацій, незалежних дослідників, засобів масової інформації. Це передбачає актуалізацію історичної спадщини, поступове подолання спадщини тоталітарного минулого; подолання відчуженості частини громадян від здобутків національної культури, цінностей національної історії; активізацію “відкритої” публічної дискусії щодо складних сторінок минулого; посилення патріотичного виховання молоді.

В Україні існує приклад успішності стратегії поєднання зусиль державних, наукових та громадських ініціатив у відновленні та збереженні національної пам’яті про Голодомор 1932 – 1933 років, яка геноцид Українського народу. Завдяки такому поєднанню зусиль у 2005 – 2009 роках здійснено значну роботу із дослідження, поширення інформації, надання правової оцінки та міжнародного визнання геноциду українського народу. Пам`ять про Голодомор як одну з найбільших трагедій нашої історії стала одним із важливих чинників консолідації українського суспільства.

Відповідно до ст. 4. Закону України «Про Голодомор 1932 – 1933 років в Україні», держава забезпечує умови для проведення досліджень та здійснення заходів з увічнення пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні на основі відповідної  загальнодержавної програми. У 2007 – 2009 роках розроблялась «Загальнодержавна національно-культурна програма дослідження Голодомору 1932-1933 років в Україні та увічнення пам’яті його жертв на період до 2012 року», проте її розробка була перервана. У Програмі, що розроблятиметься, будуть враховані усі попередні напрацювання.

Шляхи і способи розв’язання проблеми, строк виконання Програми

Програму планується реалізувати за декількома основними напрямами:

1. Заходи щодо активізації наукових досліджень минулого України, її регіонів, протидії російській інформаційній агресії, побудови системи координації у цій сфері:

– здійснення аналізу сфери державної політики національної пам’яті, розробка науково обґрунтованих пропозиції щодо її розвитку та оптимізації;

– проведення соціологічних досліджень;

– здійснення аналізу російської державної та медійної історичної політики щодо України;

активізація наукових досліджень з історії України, публікація наукових монографій, підручників із даної тематики;

– активізація досліджень минулого українського, інших народів, що проживають в Україні, регіональних, локальних історичних досліджень;

проведення конференцій, симпозіумів, круглих столів;

широке інформуванням української та міжнародної громадськості щодо актуальних тем української історії;

підготовка Національної доповіді «Злочини комунізму в Україні»;

організація роботи з пошуку, ведення обліку та впорядкування місць масових поховань жертв Голодомору, сталінських та радянських репресій;

продовження роботи щодо складення реєстру постраждалих та померлих внаслідок Голодомору, інших злочинів комуністичної системи в Україні;

спорудження у населених пунктах меморіалів пам’яті та встановлення пам’ятних знаків жертвам Голодомору, борцям за визволення України, діячам національно-визвольного руху, учасникам АТО;

2. Запровадження конкурсних механізмів фінансування дослідницьких та популяризаторських проектів:

  • створення умов для запровадження моделі фінансування дослідницьких та популяризаторських проектів з державного та місцевих бюджетів на підставі відкритих конкурсів;

– створення системи надання державних грантів на наукові, виставкові, реставраційні та інші популяризаторські та державні проекти;

  • створення умов для розширення кола недержавних програм підтримки дослідницьких та популяризаторських проектів через популяризацію спонсорства та меценатства, створення при музеях наглядових та опікунських рад з найбільш активних благодійників;
  • сприяння участі українських організацій та окремих дослідників в міжнародних заходах, грантах, реалізації двосторонніх і багатосторонніх проектів.

 

3. Удосконалення державної інформаційної та медійної політики у сфері популяризації історії України:

– заохочення ЗМІ до збільшення кількості позитивних публікацій із історії України;

– робота спільно із журналістськими ініціативами із провідними мовниками у напрямку створення національного та обмеження і відмови від російського культурного продукту, зокрема історичного характеру, спрямованого на розкол українського суспільства;

– підготовка методичних рекомендацій органам влади та ЗМІ щодо важливих історичних подій;

– сприяння створенню тематичних програм телеканалами;

– розробка і реалізація широкого плану документального виробництва НТКУ;

– створення популярного ілюстрованого журналу на історичну тематику;

– створення інтернет-ресурсів історичної тематики.

 

4. Удосконалення музейної та освітньої політики щодо популяризації історії України

активізація виставкової діяльності;

– оновлення музейних експозицій музеїв історичного профілю;

– забезпечити розвиток заповідників – місць пам’яті у контексті державної національної політики пам’яті;

– розробка навчальних курсів і методик з вивчення історії України;

– стимулювання розробки та широкого впровадження інтерактивних просвітницьких програм для дитячої та юнацької аудиторії,

– створення навчального програмного забезпечення, розвиваючих електронних ігор, посібників, енциклопедій тощо.

Запорукою успішної розробки та ефективної реалізації Програми є позиціонування її як невід’ємної складової частини програми гуманітарного розвитку України.

При розробці Програми будуть братися до уваги всі, діючі сьогодні державні програми, які тою чи іншою мірою популяризації історії України. Їхній перелік із зазначенням конкретних позицій буде вміщений у додатку до Програми.

               Строк виконання Програми – п’ять років.

Очікувані результати виконання програми, визначення її ефективності

Виконання Програми сприятиме консолідації українського суспільства на базі національної пам’яті – фундаментальних історичних цінностей народу та подоланню конфліктів пам’яті, що зумовлені травмами тоталітарного комуністичного минулого.

Реалізація програми сприятиме діалогу навколо спільних цінностей, та протидії інформаційній агресії Росії, що є важливим з огляду на визначення вектору розвитку України, прискорення суспільної трансформації.

Виконання Програми дозволить на період до 2020 року досягнути таких результатів:

– інтенсифікувати міжпоколіннєвий і міжрегіональний діалог як навколо складних сторінок минулого, так і ціннісних засад українського суспільства;

  • продовжити розбудову сучасної інфраструктури інституцій національної пам’яті та популяризації української і світової історії;
  • збільшити асортимент і наклад наукових і науково-популярних публікацій, пожвавити вітчизняне документальне виробництво;
  • продовжити роботу з увічнення пам’яті жертв тоталітарних режимів;
  • залучити якнайширші верстви населення до здобутків національної культури та історичної науки;

 

Оцінка фінансових, матеріально-технічних, трудових ресурсів, необхідних для виконання програми

Фінансування Програми планується здійснювати за рахунок коштів державного та місцевих бюджетів, інших джерел, не заборонених чинним законодавством, в тому числі й коштів приватних інвесторів, благодійників та міжнародних грантів.

Конкретні обсяги фінансових, матеріально-технічних, трудових ресурсів визначатимуться під час розроблення завдань і заходів з виконання Програми.

URL

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s