У монографії досліджено ХІІ Археологічний з’їзд як важливу історіографічну подію початку ХХ ст., як форму наукової комунікації, що сприяла процесам дисциплінізації та інституалізації історичної науки. Проаналізовано науковий доробок харківського форуму, охарактеризовано основні напрями його роботи: археологічний, етнографічний, історичний, краєзнавчий, мистецтвознавчий, археографічний тощо. Визначено результати його роботи, наукове та суспільне значення, місце в розвитку вітчизняної науки; розглянуто різноманітні оцінки його історичної значущості, які були висловлені в науковому середовищі.